Skip to content

Шуман — один з яскравих представників романтичного мистецтва 19 століття. Багато в чому споріднене поезії Г. Гейне, творчість Шумана кидала виклик духовній убогості Німеччини 1820-х — 40-х рр., звала в світ високої людяності. Спадкоємець Ф. Шуберта і К. М. Вебера, Шуман розвивав демократичні і реалістичні тенденції німецького і австрійського музичного романтизму. Його твори тісно пов’язані з традиціями німецької музичної класики. При цьому Шуман увійшов до історії музики як один з найсміливіших новаторів. Розширюючи межі і засоби музичної мови, він прагнув з повнотою і точністю передати, з одного боку, процеси духовного життя, з іншої — життя «зовні» — зв’язки і контрасти явищ, створюючі «драматургію» життя. Звідси, зокрема, його прагнення тісне зближувати музику з літературою, поезією.

Велика частина фортепіанних творів Шумана — цикли з невеликих п’єс лірико-драматичного, образотворчого і «портретного» жанрів, внутрішньо зв’язаних між собою і створюючих сюжетно-психологічну лінію. Один з найтиповіших циклів — «Карнавал» (1835), в якому строкатою плетеницею проходять сценки, танці, маски, жіночі образи (серед них Кіаріна — Клара Вік), музичні портрети Паганіні, Шопена. Близькі до «Карнавалу» цикли «Метелика» (1831, навіяний твори Жан Поля) і «Давідсбюндлери» (1837). Цикл п’єс «Крейслеріана» (1838, названий по імені літературного героя Е. Т. А. Гофмана — музиканта-фантазера Іоганнеса Крейслера) належить до вищих досягнень Шумана. Світ романтичних образів, пристрасна туга, героїчний порив відображені в таких творах Шумана для фортепіано, як «Симфонічні етюди» («Етюди у формі варіацій», 1834), сонати (1835, 1835—38, 1836), Фантазія (1836—38), концерт для фортепіано з оркестром (1841—45). Разом з творами варіаційного і сонатного типів у Шумана є фортепіанні цикли, побудовані за принципом сюїти або альбому п’єс: «Фантастичні уривки» (1837), «Дитячі сцени» (1838), «Альбом для юнацтва» (1848) і ін.

У вокальній творчості Шуман розвивав тип ліричної пісні Ф. Шуберта. У тонко розробленому малюнку пісень Шуман відобразив деталі настроїв, поетичні подробиці тексту, інтонації живої мови. Значно зросла у Шумана роль фортепіанного супроводу, що дає багате окреслення образу і що нерідко доказує зміст пісень. Найбільш популярний з вокальних циклов — «Любов поета» на вірші Г. Гейне (1840), що складається з 16 пісень, зокрема «Якщо б квіти вгадали», чи «Чую пісні звуки», «Я вранці в саду зустрічаю», «Я не серджуся», «У сні я гірко плакав», «Ви злі, злі пісні». Інший сюжетний вокальний цикл — «Любов і життя жінки» на вірші А. Шамиссо (1840). Різноманітні за змістом пісні входять в цикли «Мирти» на вірші Ф. Рюккерта, Й.В. Гете, Р. Бернса, Г. Гейне, Дж. Байрона (1840), «Круг пісень» на вірші Й. Ейхендорфа (1840). У вокальних баладах і піснях-сценах Шуман торкнувся вельми широкого круга сюжетів. Яскравий зразок цивільної лірики Шумана — балада «Два гренадери» (на вірші Р. Гейне). Деякі пісні Шумана — прості сценки або побутові портретні зарисовки: музика їх близька до німецької народної пісні («Народна пісенька» на вірші Ф. Рюккерта, і ін.).

У ораторії «Рай і Пері» (1843, на сюжет однієї з частин «східного романа» «Лалла Рук» Т. Мура), так само як в «Сценах з Фауста» (1844—53, по Й.В. Гете), Шуман близько підійшов до здійснення своєї давньої мрії про створення опери. Єдина закінчена опера Шумана «Геновева» (1848) на сюжет середньовічної легенди не завоювала визнання на сцені. Творчим успіхом з’явилася музика Шумана до драматичної поеми «Манфред» Дж. Байрона (увертюра і 15 музичних номерів, 1849). У 4 симфоніях композитора (т.з. «Весняна», 1841; 2-а, 1845—46; т.з. «Рейнська», 1850; 4-а, 1841—51) панують світлі, життєрадісні настрої. Чільне місце займають в них епізоди пісенного, танцювального, лірико-картинного характеру.

Шуман вніс великий внесок до музичної критики. Пропагуючи на сторінках свого журналу творчість музикантів-класиків, борючись проти антихудожніх явищ сучасності, він підтримував нову європейську романтичну школу. Шуман батожив віртуозне франтівство, байдужість до мистецтва, що ховається під маскою добромисності і фальшивої ученості. Головні з вигаданих персонажів, від імені яких виступав Шуман на сторінках друку, — палкий, несамовито зухвалий і іронічний Флорестан і ніжний мрійник Евзебій. Обидва вони втілювали риси вдачі самого композитора.

Ідеали Шумана були близькі передовим музикантам 19 століття. Його високо цінували Фелікс Мендельсон, Гектор Берліоз, Ференц Ліст. В Росії творчість Шумана пропагували А.Г. Рубінштейн, П.І. Чайковський, Г. А. Ларош, діячі «Могутньої купки».